24 лютого, як і всі, прокинулись від того, що нас обстріляли, за вікном ракетна частина, яка палала і все вибухало. З іншого боку в парі кілометрів Каховська ГЕС, а через дорогу початок Північно Кримського каналу. Маючи з транспорту тільки скутер в 6 ранку вже була в черзі на заправці, о 8 машини почали розвертатися і їхати шукати паливо далі, дизель закінчився, через кілька хвилин закінчився газ, ми достояли ще півгодини і залили повний бак бензину. Дуже швидко встигла попасти в АТБ і згребти там всі кілограмові крупи, що лишалися на полицях, крім АТБ вже працюючих магазинів не було.
В 9 ранку, ще до кінця не розуміючи, що відбувається відкрилась Нова пошта, де лежало кормове замовлення для собак. З усього замовлення вдалося забрати лиш 2 мішки, просто не влізло більше, відтоді Нова пошта не відкривалася… Дорогою додому, назустріч вже йшла ворожа техніка, танки, над головою літали винищувачі і вертольоти. А вдома під безперервні вибухи за парканом чекали 15 дорослих німецьких вівчарок і кане корсо, і 7 2,5-місячних цуценят вівчарок. Скинувши все у дворі спробувала повернутися за іншим кормом, але з селища вже нікого не випускали протягом двох тижнів, а хто пробував більш наполегливо, був розстріляний. На наступний день зникло світло, з ним вода, прострелили газову трубу. За водою ходили до єдиної криниці в селі за кілька кілометрів. Частина даху потрохи сипалася на голову із-за постійних вибухових хвиль, вікна з боку частини повилітали в перший день обстрілів. Щоб хоч чимось годувати дорослих собак замочували сиру кашу в воді, добре, що трохи було запасів печінки і легенів (від яких собак рвало і вони з’їдали то знов, щоб хоч якось перетравлювати одноманітне харчування), корм було вирішено залишити для цуценят, всім було зменшено порцію їжі. Як вони всі вижили ці два тижні не можу уявити. Через два тижні до нас прорвалась перша машина через кілька жорстких постів і змогли завезти 4 мішки корму, щоб хоч якось підтримати дорослих собак.
Далі 4 місяці окупації, безкінечні прильоти, переховування собак, вигули по 5 хвилин між вибухами, щоб лиш в туалет сходили…волонтерство в селищі, бо багато стареньких і хворих. Було прийнято рішення виїжджати, але залишалось питання, як вивезти таку кількість собак (частина з яких були не мої, бо люди, виїжджаючи, завезли з намірами забрати, як закінчиться війна).
Переговоривши з перевізниками, зрозуміла, що виїжджати треба своїми силами, бо оплатити вивіз розплідника з глибокої окупації ми просто вже не в змозі (ціни на продукти і інше в окупації зросли на той момент рази в 3-4) та і далі треба було десь їх розселяти. Коли під час завозу гуманітарних кормів і ліків для людей та тварин ми втратили спочатку одну машину, потім ще одну, стало зрозуміло, що тягнути з виїздом немає що. Дуже швидко ворог перекривав шляхи виїздів і частішали розстріли колон в чергах на виїзд. Друзі допомогли в дуже короткі терміни знайти машину (Спрінтер на довгій базі), яка б могла підійти під таку кількість собак та допомогли її викупити.
Але залишалася проблема – я за кермом не сиділа жодного разу. Брати водія – просто не було місця та й чоловіків на той момент через пости пропускали дуже проблематично. А постів до Запоріжжя на той момент було близько 20 і на кожному огляд машини, перевірка документів. На той момент пропадає зв'язок, наc блокують, ворожий не доходить. Випадково на вулиці зустрічаю інструктора з водіння, який за 5 днів встигає показати, як тиснути педалі, крутити кермо і переключати передачі.
Дуже швидко, за допомогою сусідів, доварюємо прямо в машині з металу, який зібрали по друзях, клітки для собак і на суботу призначаємо виїзд. 1500 км на третій передачі (бо інструктор не встиг показати, що існують інші…) ми виїжджаємо з окупації в складі вже 27 великих собак (вивозили ще цуценят-підлітків з дружнього розплідника лабрадорів). Протягом трьох діб всієї дороги, вже на підконтрольній території, допомагали наші друзі з вигулом і годуванням, бо клітки із-за швидкого завантаження і не достатньо закріплені постійно блокували можливість вигулювати всіх собак, тому мусили постійно, хоча б раз на добу, розвантажувати і потім знов завантажувати два поверхи собак і якісь мінімальні речі.
Дуже повільно повертаємось до більш-менш нормального життя, наскільки це можливо в даних умовах війни, коли твій будинок залишився там, в глибокій окупації на території активних бойових дій. Але всіх собак вдалося врятувати і вивезти, хоч це і позначилося на їхньому здоров’ї із-за відсутності нормального харчування і зменшених порцій. |
