<< назад
<< back

 

Андреана ПАГУБА
Село Селянська Слобода, Чернігівська область

 

З 27.02-03.04 було окуповане російськими війсками, сотні важкої техникі, вони постали від нас, село Селянська Слобода до с.Міхайло Коцубінск, розташувалися у наших огородах, ми стали їхнім прикриттям. В усі дачні будинки вони заселился та жили там. Це нас, живих, мабуть врятувало, що вони грабували погреба там, також ходилм по хатах шукали, забирали сало, пальне та теплі речі.

Перше що вони зруйнували, входячі у село, це стовби та трансформатори електромереж та мобільного звязку вишки. Це лишило нас тепла, світу, води. Моє щастя, що во дворі лишився старий колодязь і там була вода. За нею до мене ходили сусіди. Переміщалися ми до ближайших сусідів строго по городах, іноді повзком. Сусіди - більша часть стареньки самотні люди, насагалася допомогати чим можна.

Так, я власник розплідника в МКФ з 2010 року, породи лабрадор, гріффон, на момент окупвції в мене було 3 ретривера, 1 кане корсо, 11 дорослих гріффонів та 10 цуценят гріффона віком від 3-5 міс. та 2 кицьки. Усі були на кормах Монж.

Розташоване село в 12 км від Чернігова, корми закупались на 2 тижня наперед, та у той тиждень 22 лютого я запаслася наперед тільки стартером для цуценят.

Корм для дорослих закінчився в мене через тиждень окупації, потім ще пару тижнів доїдали все що було вдома та в холодильнику, даже горох та овсянку с жучками, яку знайшли в недрах шафки. А потім настав голод, це саме страшне, коли вони просять їсти а тобі нема що їм дати, і вони не разуміють.

Мені дуже пощастило з психікої моїх собак, хоча 2 гріфоночки зараз стали лякатися летящих літаків, бежуть додому ховатися. Обстріли були іноді зовсім цілодобовими, тряслася земля і усе в хаті ходило ходуном, було враження що дім шевелится. Вікна ми позабивали одразу як колона танків їхали по нашої вулиці. Я зібрала матраси та ковдри, та я з собаками жили біля печки в котельной, це маленька кімнатка з дровами та котлом, якщо палити котел то там єдине місце в хаті де було тепло.

Прийшлось йти побиратися до людей, добре розуміла що людям самим вже немає що їсти. Картоплю в багатьох забирали їх сім'ї у місто, але я пропонувала гроші за будь які крупи чи овочі, хтось брав гроші, хтось ні. Трішечки набиралося то просо, то овес то кукурдза, морква, бурячки ось такий суп варила для своїх собак. Кукурудзу товкла каменем, овес замочувала та прокручувала мясорубкою. У ті миті чомусь згадувались усі фільми про війну, і голодний мозок увесь час шукав спогади, що можна їсти коли немає їжі.
Від такого супу раз в день, поначалу усіх рвало та поносили, через тиждень їли, поносили, але їли те що було.

Так я добувала, варила, колола дрова, лідяну воду тягала собі та старенький сусідці, гріла. Три тижні то було справжнє виживання, ми усі лишилися без нормальної їжі, без ліків, без нормальних умов існування, пали духом, попрощалися з рідними та вже не боялися смерті, але в мене була місія до останньго подиху шукати їжу своїм собакам, бо вони залежать від мене, все це штовхало мене викопуваться з того кутка, з брудними одеялами і йти, тоді вже я осміліла та під обстрілами пішла до сусіднього села 5 км, його рашисти пройшли та не стояли там, в мене була надія що там у людей є змога десь брати харчи та вони поділяться.

Саме тяжке для мене було, то ніч 01.04, коли ввечері мені стало погано припогано, отруїлася 3-годічною консервацією. Япросто лежала та впадала в обморок, просинаючись тільки щоб обійняти ведро. Я не могла встати та топити піч, собаки тулилимя до мене і наче розуміли, вони теж лежали у купі, ми в темряві, в холоді так мабуть помирають...

Та ще й в ту ніч ті фашисти так стріляли, що аж гуло звідусиль, і в одну годину ночі моя собака почала народжувати цуценят.

Це були дуже довгожданні мною цуценята, було стільки планів, але... чим ближче були дати пологів, тим страшніше мені було, бо я розуміла, що стартер закінчується, ті цуценята помруть від тієї юшки, і як не було тяжко, в думках кралися оті найстрашні думки, як народятся малі, втопити... бо мати сама голодує, і потім годувати нічим буде... знаєте я завжди, відправляючи на кесарево чи що, казала ветам - головне врятувати першочергово мати, так і тут розуміла що мати найважливіша.

Але тієї ночі я думала що померла.

Все що я могла це накрила нас з нею одеялом і я чула піск, намацала отих малих, та намагалася зігріти, обіймала маму та малих. З 7-ми народжених до ранку дожили 5, потім протягом дня ще один малиш замерз. До вечору другого дня до мене прийшла інша сусідка, вона мене й врятувала, зробив укол ношпи, та випоїла якоюсь травою. Я їй плакала, що не зможу втопити малих, та просила її. Вона сказала тоді такі слова що я ніколи не забуду, що вона бачила як я боролася за них, що всі в селі зрозуміли, що таке заводчик та розплідник, що таке відповідальність. Що вона пійде зі мною до іншого села та допоможе шукати їжу для моїх собак.

На наше щастя 02.04 рашисти знялися зі своїх позицїй та покинули наші розрушені села.

04.04 до мене змогли приїхати волонтери з кормами, які намагалися увесь той час якось передати нам їжу та ліки, але то було неможливо.

05.04 мені знайома подзвонила в істериці що знов танки йдуть с білораші, і я покидала оті одеяла та нові корми у машину зверху напхала усіх собак, кошек, отой тревожний чемоданчик з документами та виїхала у сторону Києва. В паниці навіть ворота не зачинила, потім звонила сусідам, вони зачинили та забрали речі до них.

У Біллій Церкві нас приютила знайома теж заводчик, там ми пробули майже 2 місяці, лікувалися, собак були як дошки з реберцями, ми от'їдалися та приходили до тями. Наприкинці травня виїхіли до Чехії, де знаходимося по сей день, також у чехів ретриверисти, які прихистили нас, ще й путь не закінчився... далі до моєї сім'ї в Ізраїль, то ще не простий путь.

Але ми вижили, ми подолали отой увесь страх,біль, відчай, нас не з'їли та не вбили, ото головне, я вважаю це чудом, все останнє наздогонемо, відбудуємо. Кожен день щастя обіймати моїх живих хвостиків.